Каже, що йому на санчятах ще-б з гори спускатися, а його посилають уже в „народ“.
Щур крутить головою, сам собі осміхається: „Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то-б“… Щур навіть під мостом почервонів і очи приплющив.
Вилізши з-під мосту, Шур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.
— А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною. — Озирається навкруги. — А де-ж це вона?
— Хто такий? — питають, дивуючись, дівчата.
— Та Оксана-ж?
— Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.
— Що це йому, приснилось? — Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур — не ті дівчата. Вискочив, як опарений, подався далі.
Десь колядували на одному й на другому кутку.
Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.
— А що, як уже не знайду її? — Промайнула в голові думка… Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.
