нивий огник: — Чи може дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?
— Ніколи! Ніколи в світі — гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.
— Чого доброго, — уже гірко казав Андрій, — там слава, роскіш, бляск — а тут що?
— Та чого ви напалися на мене? — разом і сердилась і сміялась Тетяна. — Як-би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам-же його ні за гроші, а ні за тую славу!
Стала червона, як піон.
— Руку, Тетяно! — Андрій ловив її руку.
Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось инших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба.
— Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла мов серце… Та хай-же погасне краще іскра в мені свята, і хай буде марне моє життя й темної темніше ночи, коли оддам її в наругу, чи в болото втопчу.
Почали впиняти:
— О, та й нащо так?
У неї на очах горіли росинки щастя…
Плакала…
Марили, вірили, раділи…
