…Цілий день у полі дзвонили коси, як у дзвони, шуміла, стигла пшениця, як вода…
Вночі — не шелесне.
Довго блукав по ланах, бренів стернею. Лічив полукіпки, зорі дивився.
Сів на чиїйсь ниві, на тугий, рипучий сніп.
Пливе тінь, шелестить стернею: щось іде з другого кінця. Придивляюсь: хто це? Чи не Андрій не спить до цього часу? Ближче — він. Тоскний, самітній, ніби мій подвійник. Іде — нудьгу несе, бере досада: „чого іще цей“…
Підходить винувато, боязко. Гарячий куриться жаль у очах, на виду, як у дитини нетерпляче бажання щось розказати, пожалітись… Сідає на другий сніп, поруч, мнеться… Мовчимо.
Позіхаючи:
— А знаєте — за малим-малим не було оце пожежі: чуть не згоріла Тетянина школа…
По його позіханню, робленому, нещирому, я вгадую, що він має казати щось гостре, цікаве. Насторожився. Проте теж себе не виявляю, питаю ліниво, під ніс:
— А що таке?
— Тетяна наша з тим своїм залицяником мало не спалили.
— З ким? — стукнуло в грудях.
— Та з ним-же, з студентом.
— Як саме?
Розповідає: проходив він, Андрій, „випадково“ коло її школи, побачив в кімнаті — горить свічка. Заглянув — аж там сидять вони на ліжку, обнялися…
