— Що? Обнялися?…
Так, так… Звичайно, це йому не цікаве і він пішов собі далі Аж геть туди в поле, до млинів пройшов. Вертаючись бачить, аж у вікні жухає світ; зазирнув — щось горить. Туди: в хаті нікого, двері скрізь порозчиняні, долі коло горщика чиясь собака порядкує. Свічка на стіл впала: горять якісь папері, горить на вікні занавіска… — Не заглянь я в кімнату — досі-б школа тільки курилася.
Виводить висновки:
— Так от я й кажу: ну, цілуйтеся собі, женихайтеся, та не кидайте огню в кімнаті непогашеного, бо це вже чортвіть що виходить, аж правда? Тепер жнива, люд томлений…
Жаром ударило в лице, мовчу.
Зітхає:
— А шкода дівчини. Цей студент — відомий бабонюх. Я чув про його. В таких справах — артист, маху не дасть, не пожаліє…
— Сама вона дитина, не знає, що робить? — кажу, стримуючи себе.
— Воно, звичайно, було байдуже, коли-б були вони одне одному рівня. А тож все одно він її не візьме — пограється й покине.
Закипає чогось злість у грудях:
— Та чорт її нехай візьме, яке нам зрештою до цього діло? Може це буде у її житті найкращий спогад.
Андрій не розуміє мене: тим-же голосом спокійним, розсудливим:
— Навряд. Хіба ви не знаєте, які тут у нас люде — проходу їй не дадуть. А боронь боже, як ще буде дитина, — живцем загризуть, з'їдять…
