Та „дитина“ як гарячим залізом шпигнула мене в груди. Ревнощі люті, палючі пожежою спалахнули, вступили туманом у голову. Я визвірився на Андрія:
— Ну, а вам що до того? Що до того вам?
— Як то що? Шкода, — тягне він задумано: — добре коли знайдеться така добра душа, що візьме й покриткою, а як ні, що тоді?
Мені здалося, що за ту „добру душу“ він потаємки має себе і моє обурення росте через край. Хочеться дошкулити, в саме болюче влучить:
— За це не турбуйтеся, Андрію Маркевичу, — завжди знайдеться якийсь охотник до панських недоносків, що візьме й таку. Із отих, знаєте, що носять даровані з панської ноги приношені черевички, піджачки з панського плеча, „бруки“… Візьме, підлатає, почистить, та й піде франтить, ручки в кишені позакладавши.
Андрій із жахом дивиться на мене, очи стають круглі, як гузі.
— Слухайте, що ви кажете! То-ж людина! Хіба можна рівняти її з якимось дрантям? То-ж душа, жива душа!.. — Захвилювався…
— Ай, душа, душа!.. Не що инше як душу і візьмуть у неї, залишивши в нас один її труп, що буде до віку нудитися серед мужицького життя.
Дивиться:
— Ні, ви людина егоїстична, жорстока, несправедлива!
Перебиваю:
— Вибачте, Андрію Марковичу, треба бути святим дурнем, щоб не зрозуміти того, що…
