Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/252

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

очи в землю. Нахмурилась, почала швидко-швидко перебірати пацьорки на хустці.

Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу. Оддавало вірою од його слів незломною, як гора кам'яная.

Вона мовчала, як мур.

Казав:

— Перша невдача, і ви вже на дно сідаєте? Ви гадали, що життя — це веселий жарт? Ні, Тетяно! Справжнє життя з хріном, з кропивою жалючою, з полинем. Нічого, що горенить, нічого, що часом запече так, що й сльози з очей бризнуть — бадьоріше будеш, не заснеш, не закиснеш! Ех, Тетяно, Тетяно — не сподівався я од вас такого…

Сіли на обніжку.

— Ну, як ви могли, ви могли зважитись на таке? Та це-ж ганьба, це-ж гріх, це-ж…

Ні слова, мов і річ не до неї. Щіпала на обніжку блакитно-огневі черевички, вибірала з них найкращі й механічно тулила в букетики; кидала додолу і знову рвала. Тільки все нижче схиляла голову та губи стуляла міцніше…

Упрів. Зняв кашкет. Енергійно провів рукою по чубові: надвечірнє проміння пронизало його кучму, руду, аж огненну, засвітило над нею веселку. Думав. Далі схопився, осміхнувся, рішуче взяв її за плечи, струснув нею, разом жартома й сердито:

— Тетяно, та ви чуєте, чи ні?

Підводив їй голову.