В дворі — ні лялечки; двері в поповські кімнати позамикані, віконця позачинені.
Поставили мари під кленами.
Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче.
— Ламайте двері, чого там…
З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:
— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене. — Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:
— Скажи в-останнє: будеш ховати, чи ні? Чуєш?
Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда, злякана:
— Батюшки немає вдома.
Загули, заревли:
— Брешеш! Ховається! Боїться! Клич сюди його. Злякався?
Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчять.
Знову вибігла:
— Батюшка казали, що не вийдуть. — Сховалась.
Андрій встав і урочисто підійшов до труни.
Одкашлявся, обвів усіх очима.
Кругом пішло: тихше, тихше!.. кидав, як каміннями.
— Серед темної ночи у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою божа іскра…
Промова до людей — це була новина в селі.
