Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, змовкли… стояли, як скеля німа…
…Хтось подав голос.
— На коліна!
Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки… Прощалися.
— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як у трубу метальову, Андрій.
Зашуміли, загули, як під грядом, заметушилися, покидали серед двору корогви і швидко на подвір'ї — ні духа.
Впала залізна тиша…
Все поніміло, покам'яніло…
Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало її з-над заходдя в труну золотих зайчиків.
Будували, сподівались — ударив грім: розбив по полю розвіяв…
Сидимо, пожурилися..
Книжки в кутку пилом поприпадали, погубили зшитки — в голові не те.
Похмуро світить лямпа; стіною на дворі осіння ніч; на серці — камінь.
Не береться розмова — все й без того ясно…
До о. Василя наїхали з міста урядовці чинити слідство. Туди-ж сьогодня приїхав призначений в школу новий учитель. Цілий день
