бігали до нас знакомі з села люде: — Ой що-ж то буде, що буде: всіх людей, що були на похоронах, тягнуть на допит — і малого й великого…
Знаємо, що буде: не побачимо ми вже того університету мабуть, скільки будемо й жити… оце буде.
Світ стемнів, невеселий такий став, нерадісний, неправдивий… Походить один по кімнаті, сяде, другий починає ходити… нудьга…
Андрій дістає десь обтріпані карти: — сідаймо в дурня, або що…
Аж ось, одчинило двері. — Сторож.
— А йдіть-но послухайте, що воно там кричить за городами.
— Де?
— Морока його знає. Либонь там коло болота, чи може в болоті. Кричить, ніби там його ріжуть або давлять.
Вийшли у двір. Тільки за двери — зразу мов чорним рядном накрило: темно, аж у голові морочиться. Слухаємо: гукає десь глухо, мов з прірви. Далі починає тужити.
— Це якась п'яна марюка загрузла в болоті, — сердито промовив Андрій.
— А чи не буде-ж це наш дяк? — кинув догадку сторож.
Мені вчулося теж щось у голосі знакоме.
— Чи не він, справді?
Андрій не хоче вірити. Запорожець давненько вже поїхав із села, і була чутка, що він поступив десь в учительський інститут.
— Який там дяк? Де він тут візьметься? Це якась личина…
Андрій не доказав: голос у темряві неспо-
