Батько знишка шепнув щось матері, і діти бачили знову, як зразу здрігнула вона й сполохано кинула погляд на гостя. Знову поліз угору чуб у дітей: „Ой, мабуть таки мороз!“
Мороз почав нащось розпитувати, чи приїхав на свято пан до свого двору. Мати ряднами позавішувала вікна. Двері в сінях засунула. Розмовляють.
А діти з кутка все на гостя позирають, і дивно їм: людина, як людина — молодий, чорноусий, а на голові волося — ніби снігом припало, і очі такі, як із льоду. Коли не дивиться на їх — здається такий, як і всі, коли-ж часом не навмисне погляне на їх тими льодовими очима, — так і пориває шугнути на піч.
Дала мати вечерю, посадовили мороза за стіл, самі посідали. Випив мороз горілки, схилив голову на руку. Почав плакати мороз. Далі співати: та так жалібно, аж до серця достає:
Ой Морозе-Морозенку, преславний козаче,
За тобою, Морозенку, Україна плаче…
Витер сльози, жаліється:
— Нема, — каже, — мені в світі пристановища, — як звірюка в лісі блукаю…
І не знали діти, чого їм так стало шкода мороза, у дівчини аж покотились сльози. І мати зітхала, і батько хитав головою — жаліли, проте, коли батько давав йому чарку, а мати страву подавала, — в одного і в другого тремтіли руки.
Повечеряв мороз, подякував.
