лихого — може й проженемо з хати, — весело промовляє батько, а сам каганцем присвічує, та пильно-пильно до гостя придивляється.
— То вже самі гадайте, що я за людина, чи добра, чи лиха, — одказує той, — я, може чули, Мороз.
Зирк — діти на батька, а батько на лиці одмінився, і каганець затремтів у руці. „Справді мороз!“ — майнуло в дітей у голові.
Каже тоді батько Морозові, і тиха його мова стала:
— Чого-ж ви хочете од мене — я людина бідна?
— Того-ж і прийшов я до вас, що ви бідний — одказує Мороз. Далі розповідає: „Ваші діти гукали у вікно мороза куті їсти, а я йшов поуз вікна, та й почув: згадав, що сьогодня за день, думаю: дай зайду до людей у хату“.
Уклонивсь тоді батько тому Морозові низько.
— То прошу-ж я вас бути сьогодні у мене за дорогого гостя, — сказав, повернувсь до дітей, дітей суворими очима на піч гонить. Так де там: упилися в мороза очима, не можуть одірвати: хороший, як змальований, ласкавий — ні, думають, мабуть не мороз, — дурять їх, малих…
Рипнули, одчинились двері, увалила повна хата пари. Увійшла мати, за парою нічого в хаті не бачить, роздягається. Сама червона з морозу, як рожа, весела:
— Му й мороз, аж до ніг в'язне!
А гість на лавці:
— То ще, пані матко, не мороз, — справжній Мороз у вас сидить у хаті! — та й чудно якось засміявся.
