Вова схаменувся й став силувати себе, щоб як-небудь викинути з голови свої невеселі думки. Став прислухатися до їх розмови, та думки його мимоволі звертали на перший шлях.
Письмоводитель позіхнув і став казати, що добре було-б тепер зайти у „клуб“, — у них було таке місце, де частенько збіралися попіячити.
Думка письмоводителя зразу здалася Вові досить слушною; у їй він знайшов вихід із свого дуже неприємного становища, і він поспішив ухопитись за неї.
— І справді, — піддержав він письмоводителя, — зайдемо, вип'ємо по чарці, куди ви там ходите.
— Хіба й ви з нами? — неймовірливо звернувся до його Муляр.
Вдаючи з себе байдужого, Вова згожувався йти з ними, немов у тому не бачив нічого не звичайного. Компанія повеселіла.
— Так-би ви й давно! — сказав Муляр і поплескав Вову по плечі.
Пішли тепер хутчій; мова стала веселіша, жвавіша. Вова почував, як щось смутнеє і разом веселе підступало до серця.
„Ех, ну їх!.. Коли так, то й так!“ — подумав він і махнув у думці рукою.
В глухому кінці села обдерта хата. У вікно крізь червону занавісочку видко було бідненьке світло.
Перед старими низенькими дверима, позакривавшись комірами й понасувавши на очи
