шапки, стояли вони мовчки і чекали. Письмоводитель зігнувся під вікном і тарабанив пальцями по шибці.
— Дувид! Дувид! — здержуючись, щоб далеко не було чути, звав письмоводитель, — відчини, Дувид!
Червона занавісочка у вікні прогорнулася й з-під неї виглянуло лице старої єврейки.
— Ну, хто там?… Чого? — непривітливо спитала вона.
— Та це ми! — одмовляє той, — відчини, Дахо!
— Хто ви і чого вам треба?
— Відчини хутчій, — побачиш! — нетерпляче промовив письмоводитель, — не впізнала, чи що?
Занавісочка у вікні знов опустилася. В сінях небавом рипнули хатні двері, потім заскрипів засов, і двері на улицю одчинились. Нагинаючись, один по одному увійшли вони в сіни, намацали хатні двері й увійшли в кімнату. Понесло вохкістю і важким духом.
Обстава кімнати стара і нечупарна: по середині голий стіл на три ноги, двоє стільців, з-під клейонки у їх теліпалось якесь ганчір'я, обідраний, без спинки диван. Сірі та голі стіни сумно позирали на нових людей. У кутку на долівці, де помощена була солома, спали двойко єврейських діток, заритих у купі всякого дрантя. В хаті холодно — пара йде з рота. Рогом лізе у вікна мороз…
Розбужені діти повисували з дрантя голівки й великими чорними очима дивилися на гостей.
