Дівчата пручаються, регочуть, закривають хусткою лице.
— Сюди, Щуре! — може оце вона, Оксана? Чи не оце вона? — Смичуть Щура на всі боки. Щур ходить по гурті, приглядається до чорних брів, до білого личка.
— Ні, не вона! — лунає смутно його голос.
— Кого вам треба, паничі? Може ми вам скажемо! — питаються дівчата. — Раді, що трапилась весела оказія.
— Оксани нам треба.
— Чиєї? Якої Оксани? Оксан може є багато на селі.
— Нам треба тієї Оксани, що найкраща за всіх.
— Немає в нас такої; ми всі — найкращі! — Дзвенить на морозі веселий голос.
— Ось придивіться-но до нас!
Назустріч ішов другий дівочий гурт.
Половина бурсаків мов по команді, наскоком побігла до другого гурту… Знявся гармидер. Через улицю перегукувались:
— А що, у вас немає?
— Немає. А у вас?
— Не видно.
— Та як же її впізнати?
— Щур, як упізнати твою Оксану?
— Подивися на очи — як серце заб'ється — ото й вона! — Отак каже Щур.
— Ось сюди! — У мене вже б'ється!
Регіт…
Тим часом дівчата знишка щось пошепотіли:
— Осьде Оксана! Я — Оксана! Тут Оксана! — Посипали вони як з мішка.
