Ні, немає радощів цьому дому…
Сумний-невеселий ходить по хаті господар цього дому, Іван Крупка.
Сам підголений, благенька свитина новим поясом підперезана, чоботи вилискують дьогтем — молодець, хоч куди, а невеселий.
— І чого воно так, Катре; тільки у людей зайде свято, — у нас здіймається гризня? — промовляє мов сам до себе.
В темному кутку блиснуло щось хижими гарячими очима.
— То кому свято, а мені тільки серцю сухота! — одповіло плаксивим голосом.
Схилившись на ріг до столу, сиділа, схлипуючи, в новому вбранні молодиця.
Незграбно на всі боки стирчав і оддувався на їй недоладньо вдягнутий кольоровий крам. Дикунським кокетством оддавало од темнорожевого очіпка, з якимись давніми ріжками на голові. Чорна коса, як буйна грива, не вміщалась під очіпком, і здавалося, що то дитяча невміла рука, жартуючи, начіпляла грубі прикраси на якогось молодого гарячого звіря.
Глянула на піл — і здригнула од огиди й зненависти.
— Бачить їх не можу!.. Дух мені од них противний, одворотний… Наплодить наплодила, дохляка, та й сама згинула, то це мені панькатися з ними, з вонючими?… Нащо? Защо? Що це я наймичка їй?.. У мене свої сипнуть незабаром.
— Ох, та яка-ж ти недобра, Катре, — винувато кліпаючи очима, казав Іван, ну де-ж їх діти — не подушить-же, як щенят.
