— Де хоч, там і дівай, коли хочеш инших плодити. А коли ні — та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька…
Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.
Повернула голову, глянула похмурим оком:
— Що я тобі казала? Забув? — тихо, понуро кинула.
— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав:
— Цього ти не кажи мені, Катре… Під боком люде.
— Що люде? — злісно повернулась до його, на лихої години нам люде!.. Що вони — дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?
Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.
— Підожди трохи, Катре, потерпи, — лагідно почав він умовляти, — вони кволенькі: дасть Бог, сами повмірають.
— Повмірають… дожидай… Поки повмирають, то голову загризуть…
Схлипнула.
— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана, — такі злидні — туди-ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою, вонючою, тією сухотою тхне!
Плюнула.
Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п'яну пристрасть.
Обвела опертими, тоскними очима хату й заскиглила:
— Ой нудно мені, тоскно… Життя мого
