Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/294

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Де хоч, там і дівай, коли хочеш инших плодити. А коли ні — та зогнивай ти з своїми злиднями, з тими чортенятами! Піду до батька…

Підскочила на лавці й одвернулась до вікна.

Повернула голову, глянула похмурим оком:

— Що я тобі казала? Забув? — тихо, понуро кинула.

— Що? — хрипко промовив Іван, прокашлявся й додав:

— Цього ти не кажи мені, Катре… Під боком люде.

— Що люде? — злісно повернулась до його, на лихої години нам люде!.. Що вони — дітей твоїх годуватимуть?.. Яке їх собаче діло до нас?

Іван підійшов і з осторогою сів на лаву поруч.

— Підожди трохи, Катре, потерпи, — лагідно почав він умовляти, — вони кволенькі: дасть Бог, сами повмірають.

— Повмірають… дожидай… Поки повмирають, то голову загризуть…

Схлипнула.

— Та геть, не обнімай! — гнівно зарепетувала, одпихаючи Івана, — такі злидні — туди-ж моститься. Геть, не сиди до мене близько, бо од тебе тією безкишкою, вонючою, тією сухотою тхне!

Плюнула.

Іван одсунувсь, насупившись, гасячи в очах п'яну пристрасть.

Обвела опертими, тоскними очима хату й заскиглила:

— Ой нудно мені, тоскно… Життя мого