Жаль торкнув Івана, у грудях спалахнуло.
І дико вхопив він жінку в обійми, до грудей притиснув, як своє щастя.
А воно — живеє, як огонь гаряче, Іванове щастя, горнулося, в'юном вилося, припиналось губами, дух забивало.
Схопився бадьорий, енергійний в очах, що пойнялись туманом, одсвічувались нові мрії. Схопив шапку:
— Поки я запряжу — знайди кобеняк та рукавиці, — тихо, швидко промовив і метнувсь із хати.
Жінка швидко кинулась до одежі.
— Тпру! — санки глибоко угрузли в сніг, стали.
Ой і шуміла буря в темному й сумному бору! Немов несчисленні орди дикунів-велетнів, німих і лютих, намагаючись одним страшним гуком одігнати ворога, шуміли сосни.
Гудом гуде вгорі, реве, віє, трощить гілля і шпурляє сухим ломом.
А внизу затишно під густим наметом; тільки, як грізні привиди, товпляться звідусіль тісним військом стовбурі.
Глянув Іван навкруги — і почав розгортати кожухи, в яких, як у гнізді, стиха пустуючи, кублились в одних сорочечках діти.
Вийняв одно, швидко поцілував, кинув із саней — як було, в сорочині. Тоненько, різко закричало у снігу одно, за ним — друге.
Старшенька вхопилась за батькову руку та у голос:
