— Тату, не кидайте нас!
Плакала, рідненьким, голубчиком ніжно взивала, руки цілувала, жалю благала.
— Не плачте, діти: прийде швидко мама, забере вас до себе, — умовляв Іван.
— Ми будемо слухняні, ми будемо мачусі годити, дітей тобі глядіти, — вичитувала, як стара примовляла, — ми повиростаємо — підемо служити.
— Не будеш ти, моя дитино, служити, по наймах отиратись. Підеш ти до Бозі, а в Бозі — гарно тобі буде. Прости, доню моя, гріх мій та перекажи Милосердному, хай і він прощає.
Нагнувсь поцілувати.
— Тату!
Охопила рученятами, припала, прип'ялася вустоньками…
Одірвав легеньку й чіпку, як реп'ях, та й кинув із саней далеко в сніг.
Шарпонув віжками.
Як легенька пташина білопера, стрепенула крильцями, знялася і вже билася, вчепившись за санки.
Вхопив її за плечі, пхнув дужою рукою.
І впала дитина горілиць на сніг.
Хльоснув батогом коняку, помчався, озирається:
Плутаючись у сорочині, лине услід, спотикається по снігу біла пташка: щось квилить тоненько, сніговим пилом курить.
— Н-но! — ляснув батіг раз і вдруге, і ще і ще…
— Ввв… — заходяться німі велетні вгорі, і вже тільки в ушах причувається, як серед
