одному жупаночку за решетом скаче. Спотикається, за слізьми дороги не бачить.
— Ой-леле… хитає головою Устя, — коли-б та нещасна мати знала — може сама подушила-б їх, менше горя у світі знали-б. Ну, а як ото вже йому дивитись на їх!
— А йому що?… Він радий, що жінку взяв молоду та здорову.
— Батько!… — зітхнула Устя. — Ой!… вистріляти-б таких батьків!… Бач, знайшов сиротам матір! Там, кажуть, і батьки її якісь нелюдські. Ні люде до них, ні вони до людей. У церкві ніколи не побачиш — вовками якимись живуть. Сумно їхати, кажуть, вночі мимо того відьомського кодла, а його, бач, невідома вперла в ту сім'ю, так немов не було йому инших людей у світі…
Побідкались, погомоніли; Максим докурив люльку, вибив попіл і став умощуваться на сон. Обмара розвіялась, мов не було. Позіхнув, потягнувся:
— Ф-р-р…
Заснув.
„А гу, гу-у!…“ — страшним голосом перегукувалось щось у степу. Здавалось, якісь злочинці поралися коло темного діла, подаючи один одному голос здаля.
А коло вікон щось жалібно вило, просило, тужило.
На напільному вікні одірвало од степу край матки й тіпало нею, як щось живе рукою.
„О-ох, о-ох… ох, ох“… — тремтіло щось на дворі голе, — підскакувало, мов за дріжаками слова не скаже.
