„Авва-вва-ва“, — скрючилось од холоду й пішло качатись по снігу.
Максим уві сні злякано захрипів і скочив:
— Це якесь навожденіє мені!
— А що?… може знову? — зразу одгукнулась із полу жінка.
— Та прямо-ж немов отут під вікном усі в один голос: „Тату, вкрийте нас! Тату! вкрийте нас!“ — аж заходяться та плачуть.
— Знаєш-же що, чоловіче, зараз запряжи коняку, та їдь: душа моя чує, що там діється щось лихе. Вже сама хотіла будити тебе. Не полінуйся та зразу-ж навідайся, ще не пізно. А то коли-б, бо-храни, вони чого не вчинили з дітьми й тобі буде гріх за сиріт.
— Гм… — Максим ізсунувся з печі, зачапав швидко по хаті, зашарудів нетерпляче у запічку.
Блиснув огонь.
Катря сиділа з ногами на полу, гризла оріхи і поводила по порожній хаті великими очима. Сиділа, як дитина, заклопотана своїми цяцьками та химерними мріями. Постукало у вікно. Катря зразу — до вікна, одхилила занавіску:
— Хто тут?
Одскочила од вікна, як од огню. Дитячого виразу в очах — як не було: з очей визирнув звір хитрий, сполоханий.
Двері — на защіпку, погасила огонь, стала коло стіни.
На дворі вітер затихав, виднішало — чути було, як щось домагалося під вікном.
