— Хто там? Чого треба? — зіпнула сердито на всю порожню хату. — Завтра приходьте, тепер дома немає.
Застукало дужче, у вікно:
— Одчини, молодице, бо не поможе! Гукну на людей, будемо двері ламати!
Катря заметушилася в темряві, як звір у клітці. Засвітила огонь, поодпірала двері, стала коло печи, дожидає.
Увійшов Максим, повітався у хату, став струшувати з кобеняка сніг. Катря держалась за опічок рукою й дивилась на Максима, як на гору, що мала обуритись на неї. Максим спокійно розгладив примерзлі уси, оглянув цікавими очима по хаті й спинив їх на Катрі. Одразу погляд одмінився, став певний, твердий, як криця:
— А признавайся, молодице — де діти?
Катря, не змагаючись, дико заголосила.
Все завмерло в бору, мов після лютого бойовища, коли все живе вибито до ноги. Тільки мертві привиди й тіні, довічні, невмірущі, повиринали на руїнах, задумані, сумні. Вгорі то виднішає, то потьмариться. Десь там, за хмарами, якийсь золотар блиснув срібними листами — під стовбуром виринула біла група борових русалок: двоє маленьких щільно головками пригорнулись до грудей старшої, а та, розпанахавши спереду сорочку, зверху до низу, мов крильцями обгорнула їх. Сидять, гріються на місяці.
Од соснового гілля впали гілчасті тіні на голівки, на мармурові лиця і немов осміх-