нулись снігові діти на холодний промінь. Здається, тиша навіки скувала бір, і вже сумні тіні немов з нудьги затіяли свою довічню, німу гру…
Стиха засвистіло, затріщало по снігових заметах: мов по білих хвилях розкидаючи бризки, швидко пливли між деревами два човни із зеленястого снігового гребня. Немов з морської хвилі, виринули дві гостровухі голови. За ними в човнах — дві фигури.
Здається давні велетні знову випливли на світ із своїх нір. Стали.
Сидить один на човні — притаївся; другий швидко крадеться до снігових дітей. Узяв одного на руки, прислухався, немов подув на його; другого, третього — й тихо заквилили, мов зо сну, мертві снігурки — ожили.
Одкинув відлогу з голови й перший раз звів очи на другого.
— Ну, дякуйте Богові, куме: живі! — і перехрестився.
І в мертвому царстві щось охнуло, розриваючи крижані кайдани довічнього сна.
Місяцю-біжчику,
Виглянь мало —
співали дівчата, повертаючись із колядок.
І місяць, ясний божок із золотими ріжками, виплив у небі в танку дівчаток-зірок, осяяв у полі свіжі сніги.
Черідкою переходили дівчата узенький став, що злучав два хутори.
На горі, мов те військо, що прогнало не-
