давню бурю, випливли в промінні, хрускаючи снігом, силуети.
— Дивіться — це наші повертаються з хуторів, — задзвенів цікавий дівочий голос.
— Хлопці!.. Що ми бачили-бачили! — таємничо оддається другий нетерплячий.
— А що ви там бачили?
Гурт хлопців обурився з гори. Змішались. Гомін.
— Заходимо ми в балку, — розказують дівчата, перебиваючи одна одну. — Бачимо — світиться в крайній хаті. Давай, кажем, заколядуємо. Заходимо. Двері порозчиняні, одежа в хаті порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа. То ми мерщій з хати.
Ідуть гуртом, гомонять.
— А от нам у Біликах була притичина, — хвалиться хлопець, — хвища, мете!.. А воно біля верби само витанцьовує по снігу. Верба рипить, а воно вигукує: — Ой грай, коли граєш…
— І що-ж воно таке?
— Так ніби панок, такий із себе…
— Стійте! — спинив зразу один гурт, — дивіться-дивіться — он-он-он пішла…
Всі, як одно, змовкли, дивляться в далину; попід лозами пливла тінь, було чути, як рипів під чобітьми сніг. На білому снігу чітко малювалась постать зігнутої жінки з великим горбом на плечах.
— Хлопці — гайда: впіймаєм!
— Нащо вам зачіпати її? — спиняють боязкі дівчата. — Хай собі йде на очерета та на болота.
