сидить на моріжечку група із трьох салдатів, два з рушницями, один так.
І одразу починає пекти й торигати в грудях.
У третього лице біле, кам'яне, повертається швидко, як у машкарі. Очи, як випечені, чорні ями, а біле лице — не світить, а серед ясної днини сіє од себе морок. Сидить якось кумедно, як заводна лялька, грається стеблинками трави, палічками…
„Де я його бачив, щось я про нього чув, про це юнацьке лице, кучеряве, з попелястим, ніжним на щоках пухом?…“
Намагається зламати сон, пригадати, але все плутається в голові.
І вже, як за туманами, бачить, що прийшли під церкву якісь люде, щось сказали до блідого юнака, мов сіпнули за мотузочок: і лялька-юнак підскочив од землі і поплентавсь кудись із людьми, безглуздо вихитуючись і вимахуючи, мов прив'язаними руками.
— Заждіть! Стійте, ради Бога, стійте!! Офицерові здається, що кричить він голосно, але його не чують.
— Стійте! я щось знаю, я щось скажу! Мороз і туга обгортає його. Здається, що він схопився і біжить за ними.
— Люде! Люде! Спиніть їх! Стійте! А-а… рятуйте.
Лице у сонного міниться, кривиться то страхом, то мукою: він часто дихає і стогне хрипко і дико.
Його будили. Він лупав великими замутненими очима, сердито повертався на другий бік і на який час затихав. Але незабаром по-
