довше всіх, затурбовано озирався навкруги, ніби не маючи віри, що прийшов давно омріяний, жаданий спочинок. В маленькій сторожевій хатині лагодили співку, в церкві вимітали й прибірали, готуючись, скористувавшись нагодою, правити всеношну. Все навкруги було спокійне і ясне, ні гуркотняви гармат, ні тріскотіння рушниць не було чути, і смуглявий офицер, ще раз крадькома озирнувшись на сонних товаришів, уклався в постіль і скинув з обличчя полохливу маску: загралася боязко осмішка, в великих очах заясіла тиха мрія. Все кидав, все губив дорогою, все забував — міцно тримав десь глибоко, в самому серці, малесенький узлик, в якому було сховано найдорожчі скарби, і так тепер хотілося перед сном хоч одним оком зазирнути в той узлик, побачити, що там лишилося після останніх днів. Почав злегенька розгортати: трішки мрій, кольорових надій і планів, і той невідомий чарівний камінчик, що гріє і світить невидимкою на весь світ… Все залишилось, хоч і зімняте, загижене. Знає він, що для инших все воно не цікаве і не дороге — сміття й ганчір'я, але йому воно безмірно дороге і радість забреніла в душі, коли побачив, що все було на своєму місці…
Порозгортать-би, поросправлять, — але сповиває його лубок і тремтять по всьому тілові залізні, гарячі дроти.
Хай иншим часом.
І готується кинути весла й плинути за хвилями в темряву снів.
Але коло церкви, під мурованою стіною,
