Щур вагається: смілива це річ — ходити за міст бурсакові, небезпечна. Коли ж і Оксану ще раз побачити пориває.
Пригадалось, осміхнулося здаля мармурове личко…
Хитнув головою:
— Ходім!
Місяць світить скелю.
Під скелею — чепурненька хата з віконницями й ґанком. На порозі одчинених сіней стоят двоє дівчат.
Підійшли до їх бурсаки, приглядаються. Дивляться на їх дівчата. Несподівано одна з їх плеснула в долоні:
Оксано, ось той панич, що тебе шукає! — Крикнула вона в сіни.
Серце в Щура забилось-забилось…
Прожогом — у сіни; за ним — Кушнір.
В сінях було тісно, стояв гомін і сміх, коли-ж тільки вскочили туди бурсаки — всі одразу змовкли.
Було темно, проте було помітно, що там стояв цілий квітник дівчат.
— А де тут Оксана? — голосно промовив Щур, розглядаючи дівчат у обличчя.
— Тікайте, паничу! — шепнула якась затурбовано Щурові на ухо.
— Що — таке? — не зрозумів Щур.
Зразу кашкет підскочив у його на голові і злетів додолу. Разом із тим заболіли в'язи.
— Що за оказія? — думає Щур, нагинаючись за кашкетом.
Гупнуло щось поблизу, і такимо-ж чином підскочив кашкет на голові у Кушніра.
