— Хто це такий? — сердито крикнув Кушнір.
Аж тут несподівано посипались бухани й зашийники на товаришів з усіх боків.
Зареготали невидимі в темряві баси; в кутку сіней блиснула в чиїхось губах цигарка, осяявши на мить чиїсь гаком закручені молодецькі уси.
— Каменотеси!! — сполохано, як на пожежу, крикнув Кушнір, і метнувся з сіней, як із огню.
Щур за ним, як вихор.
Тікали, скільки було духу, спотикалися, падали, губили калоші.
Дз! Дж! — Шуміло вслід їм каміння й печиння.
На заріччі, в другій частині села, де були порозкидані поміж скелями каменоломні, жили в чепурненьких міщанських хатках чорноокі парубки з італійськими прозваннями, — каменярі, або каменотеси.
З давних давен, чи не з того саме часу, коли було сюди з великого міста винесено семинарію, між каменотесами й бурсаками не втихала ворожнета, як водиться, за дівчат.
В памятку бурсаків зберігалися згадки про гуртові наскоки однієї сторони на другу, про окремих героїв, як і з того так і з другого боку; зберігалися, поетизувалися і передавались з одного семинарського покоління в друге, як священні бурсацькі саги.
Тепер був саме той час, коли після де-якого замирення починали знову виявлятися перші іскри ворогування.
