Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/33

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Всі казали, що батава буде, та ще й незабаром.

Дожидали тільки зачіпки.

 

 

— Гей-гей, до гурту — наших б'ють! Покотився по селу бентежний згук на війну. По улицях, по хатах, де гуляли бурсаки, швидко бігали, як тіні, гонці. Стріваючи по дорозі товаришів, вони нашвидку щось їм казали, а ті зразу, навіть не прощаючись, кидали своїх дівчат; кидали й бігли кудись за старий семинарський сад, туди, де він виходив глухим своїм краєм у поле.

А там під старим барканом коло маленької, забитої гвіздками фірточки з саду, виблискуючи на місяці оксамитовими околишами семинарських кашкетів, стояла, як із землі виросла, бурсацька громада.

Раду радили. До гурту підходили все нові тіні. Де-хто з їх питав крайнього, про що йдеться.

— Щура каменотеси побили! — Нашвидку оповідав запитаний, і знову повертав голову до гурту.

В центрі кола стояли старші бурсаки, як молоді дуби. Один поміж ними, уславлений бунтарник Терпило, колесом випинав могучу грудину з розстібнутого пальта, і казав промову.

Переказавши всі кривди, що їх в останні місяці чинили каменотеси бурсакам, він почав розповідати про те, що трапилось недавно з Щуром.

— Товариші! — Що-ж це буде далі? — гримів