він на останку, нас кривдять, нас бють поодинці, у нас дівчат одбивають, а ми будемо мовчати? Та нам незабаром за браму не можна буде вийти, не то до дівчини куди піти погуляти! Що ж це ми — рук не маємо?
— На той бік! На той бік! — грізно залунали голоси. В повітрі замахали кулаки, зашуміла в когось у руках паплістка.
Незабаром уся громада з гуком і з галасом вирушала в похід.
Де вони йшли — скрізь тріщали тини й загати — бурсаки ломали собі кілля та друччя.
Ішли широкою колоною. У перваків билося серце гаряче. Було чудно й дивно, ніби справді несли вони свої голови кудись на кріваве поле. Запал разгорався, зростав гомін… Несподівано вирвався з гамору голос, як у сурму заграв, всіх як огнем упік:
…Гей гук, мати, гук, —
Десь козаки йдуть…
Ціла буря, ціла хуртовина молодих, чистих, як кришталь, голосів зашуміла вслід заспіву:
…І веселая та дороженька,
Куди вони йдуть…
Геть розкотилася луна, розносячи по-над хатами і тугу скованого могучого духу, і красу, і смуток бентежної юности.
Розбили, розвіяли супротивника, як грім пір'я. Каменотеси поховалися по льохах, по горищах, а де-які позабігали безвісти. Перемога була блискуча, і бурса верталася, п'яна славою. І довго ще далеко за північ, розбуркана молодь
