Все застигло в ньому куском ожеледі — кинувся кудись бігти.
Мовчазні люде, здавалось байдужі до нього, зразу кинулись, впіймали його…
Кам'яні, страшні, холодні люде… Тепер вони скрізь такі, скрізь у всьому світі.
Чіпко хапається за стовбурі дерев:
— Обороніть мене! Не пускайте!! — кричить, благає до дерева.
Спокійно й сердито якась сила вириває дерево з його рук.
Хапається за друге, чіпляється, лізе уверх, як од зграї вовків, але рвуться на ньому поли одежі, тріщать рукава…
І відразу все пустилось і розвіялось…
… Світе тихий святия слави безсмертного…
Десь уже ближче загремів святий спів, несподіваний, радісний, переможний…
Господнє єсть спасениє і на людях благословениє твоє…
Тричі пролунав тихий речитативний спів і зник, як сон…
Знову дійсність: ті-ж ясні привітні дерева, ті-ж хмурі кам'яні люде.
Виймають, згортають хустку.
— Що-ж будуть робити? Що вони роблять? — бурею налітає острах…
Сонце, дерево, трави все стовпилось коло нього, розважають, умовляють.
То в жмурки, тільки в жмурки будуть гуляти з тобою.
Хай і в жмурки — тільки-ж чого-ж так нудить на серці, чого піт струмками заливає лице…
