Немов сама хустка зав'язує очи, швидко, уміло. Торкаються чиїсь руки, хтось над лицем сопе, важко дише.
І зразу почув: сонце, трави, дерева, в німому переполохові, не озираючись шугнули тікать од нього, тікать далеко, навіки…
Став кричать, благать і почув не свій голос, голос якогось невідомого звіря:
— А-а-а… у-у…
І од власних звуків обдає його гарячим жахом.
Здається — чиниться над ним якась тяжка операція, після якої він стане звіриною.
Од нетерпимого болю, немов про щось догадавшись, він вирвав з грудей свій дорогоцінний узлик — і зразу здався собі ясним, палаючим жарко металом.
Трохи шкода стало, що не довідався, який камінчик лежить там, на дні того узлика…
Але… певне все таке-ж ганчір'я, як і зверху…
Досить…
І викинув геть…
Тоді спокійно розвязав собі очи і такий блідий, зів'ялий, набридлий стояв перед ним світ.
А люде — в шерсті, з переляканими очима малпи…
„Нині отпущаєши раба твоєго владико“…
Заплакали тихо, лагідно за спиною люде, смутні, намучені, безпорадні…
Дивився, розбуджений, великими чорними очима, все бачив і нічого не впізнавав.
