вали повільними голосами щось урочисто моторошне.
— А-а-а!.. О-о-о!..
— Братіки, рідні… поможіть… о, боже мій, убили…
Але змісту слів ніхто не розумів, і стукались вони об наше серце, як об дерево.
Присідали й лазили на колінах, на животах, визбіруючи щось при місяці під сумний, релігійний спів.
Деякі спотикались і падали мовчки, без крику; жах і ненависть спливали з їх лиця, ставали такі тихі, покірні.
Все лишаю вам, все прощаю, все забуваю…
І під синім промінням, мов од чар, швидко, як на огні, блідли, костяніли й витягались глиняними статуями з скляними очима.
Дихала ще життям ся одежа, але з неї визирав один невиразний спомин, стара, полиняла фотографія, викинута на смітник.
І змело, як сухе листя, чорною мітлою омертвілі тіні людей у ями, могили. На одну хвилину розбудила могутнім подихом весняна ніч могильний їх сон, засвітила їх сліпі очи, на мить обвіяла золотими чарами життя, і знову закрилось усе темною завісою.
Пливуть, пливуть по глибоких ровах полотнища — мари, як човни по воді, видніються на них білі, задумані обличчя; на грудях, на чолах, на руках біліють пов'язки, а на пов'язках пришпилені, як у заручених, червоні, попалені квітки.
Пливуть і пливуть довгою низкою і немає
