Полк виходив уже за околиці, коли по церквах великого міста загули досвітні великодні дзвони. Колони за колонами ішли мовчки, і тільки було чути, як бреніли казанки та ляскали й полоскалися в болоті тисячі ніг. В сутінях хмарного досвіту сірі, невиспані обличчя салдатів визирали неживим камінням; здавалось з городу рушила велика процесія німих кам'яних фігур…
Негадано розбиті були сподіванки на святковий спочивок у теплих кімнатах гарного й культурного міста. Ще не встигли загоїтись виразки на ногах у салдат, не висхли як слід їх онучі, як увечері перед самим святом було оповіщено полку — збіратись у поход далі.
Через що? Як? Куди? скрізь по ротах і командах пішов обурений гомін: цього бути не може! Адже обіщали три дні спочивку! Це щось не так, треба розпитатись. Та розпитуватись було ніколи. З півночи заграли сурми і погасивши огонь протесту, що полум'ям виривався з грудей, поставили в колони, рушили.
