дні будуть вільні вагони, і нас могли скоріше ними одвезти на місце.
— Нас не жаліють, хоч-би чобіт пожаліли, поки тих триста верстів увійдем — ні одного в полку чобота не буде цілого!
— Як-же: салдат нужи напустить, салдат в хаті чобітьми наслідить, — випровадить його з города на свята!
— То так воно й є: у нас офицери говорили, що нас город випровадив, щоб на свята мороки з нами не мати. Нас мали вирядити через три дні, та й не пішими, а машиною!
— Святами з візитою їм треба їздити, а не з салдатом клопотаться!
— То в театри, то на бали! — підшпигували один одного, як голками.
— От тобі й герої! Оце так пригостили, що два роки людей не бачили!
А тут — знову новина.
Із невеликого міста, де мали ночувати, вернулись квартир'єри стурбовані, з винуватими, заклопотаними очима: город не дає на ніч у себе квартир. Десь верстів п'ять за городом стоять якісь бараки — туди справляють! Стихло на мить між солдатами.
Звістка полетіла по колонах, як запалений віхоть на сухий, добре вигрітий хворост…
Увечері, скоро увійшли туди салдати, город заторохтів од стрільби.
З городу тікали перелякані люде й розказували усім по дорозі, що там збунтувався полк: розбивають, грабують, п'янствують. Далеко, на десятки верстів навкруги, видно було
