зарево пожежі. Город палав на пів неба, ішов димом, димом густим і чорним, як чорна людська кривда та глум.
Що то буде? — Суд, розформування полку, кайдани й розстріли?…
Город далеко лишився позаду обурений, збентежений, посилаючи услід полку гарячу ненависть, прокльони й погрози.
Стояло на годині, світило сонце, помалу продував запашний степовий вітрець, і офицери й салдати йшли пригнічені й смутні.
Не каяття й не свідомість провини давили душу, — ні! город як був, так і лишився в пам'ятку лютим їх ворогом, серце їх як і перше клекотіло од гніву й ненависти до тих випещених, ситих і здорових хижаків, що прикрившись мирною шкурою скаржливої й плаксивої обивательщини, по якомусь праву гонили од життя, зморених і знівечених, як од столу зголоднілу приблуду — собаку.
Було невимовно жаль тії смутної й гіркої слави полка, добутої кров'ю й стражданнями, того страдницького вінку, який тільки й був в найтяжчі часи єдиною нагородою і втіхою знедоленим вигнанцям, слави і чести, на яку тепер падала чорна пляма.
Швидко поспішав полк все далі й далі, але ще швидче летіли з города нерадісні чутки й вісти: переказували, що на командира полку вже наділи кайдани, що заочно одбувається суд, що на провинний полк чекає десь спереду дивізія, яка має арештувати його і виконати присуд.
