здіймайся до неба зелений панський парк, срібними крем'яхами розсипався соловей.
І казав Аврум, прислухаючись до його співу:
— Ти чуєш, Ліє, — пташка — і та радіє волі!
Лія обгорнула його рукою за шию і почала пестити, як мати, і жаліти:
— Бідний ти мій кравчик, Аврум Марчик! За тією працею тяжкою, каторжною це-ж ти не бачив, як сонечко світить, як сади розцвітають, як у небі зорі сяють; це-ж ти не чув, як пташки співають!
Аврумові од цього не робилося журно: він пильно слухав солов'я.
Прислухався він до його щебетання з цікавістю, приплющивши одно око, і йому здавалося, що він чує чиюсь жартовливу, веселу мову десь за дверима, звідки тільки чути голос, а слів не можна розібрати. Далі йому здалося, що то іменно до його крізь двері шаборчить жартовлива пташина, чимось дражниться, сміється.
— Що він говорить? Ось послухай, Ліє! — сміючись казав він жінці. І вони обоє заслухались і змовкли.
Аврум помалу почав розуміти щебетання солов'їне:
„Не сказати тобі, Авруме, людям тієї казки, — щебетала лукава пташина, — та цій біді можна запобігти…
„Як? — А ось як…
„Коли-б замісць твоєї доні Розочки та був синок — Мойша. Він-би виріс великий, навчився-б по книгах і сказав-би твою казку усім людям.
