„Коли-ж у тебе дочка Роза, а не синок Мойша!“
Замовкла пташка, а потім знову починає стиха, улесливо та хитро:
„Та й це не біда, Авруме! — Хочеш, я тобі щось пораджу!
„Що? — А ось що!“
А далі, ніби жартовлива дівчина-угара, соромливо закрившись хусткою:
„Ох! Тьох! Ха-ха-ха!“ і зайшлася придушеним сміхом.
Тепло стало на душі в Аврума: він прихилив до себе голову Лії, хитро перекосив око, що завжди він робив тоді, коли мав на думці жарти, і нишком почав їй шепотіти на ухо.
Лія спершу уважно слухала його, далі швидко одхилила од його лице, і воно одразу спалахнуло, як досвітня зоряниця:
— Безстиднику, а годувати чим будеш? — взявши його за ухо, тихо одказала вона.
— Тепер у світі буде жити вільно, усім буде легко, радісно.
— Ні, ні, — соромливо і серйозно казала Лія, — одно маємо, то й буде з нас того клопоту.
— Коли-ж то дівчинка, а нам треба хлопчика, — гаряче доводив Аврум. — Він буде щасливий, розумний, він буде учений, його виберуть люде і пошлють за депутата, і він буде говорити людям гаряче слово про те, що таке воля.
Лія слухала його мовчки, затулившись рукою, потім загорілася, як квітка, і в її очах, перемагаючи одне одного, загоралися то жартовлива рішучість, то боязка осторога, а об-
