рий і непідкупний ревізор, і знати нічого не хотів: махав ручками, дриґав ніжками, чхав і кашляв, вичитував і кричав, все голосніше, все сміливіше…
Несподівано брязнуло вікно; з-під рядна, що ним воно було затулене, додолу упав камінь і покотився під ліжко хворої.
Разом із тим стало чути шум і гострий гамір недалекої юрби. На мить усі в кімнаті замовкли; хто де стояв — закам'янів. Далі зчинилася надзвичайно тиха і сильне напружена метушня.
— В чулан!.. В чулан ходімо!.. — почулися тихі, задихані слова старої Рахилі.
Лія на ліжку раптово перестала стогнати, закусила губу і перемагаючи нестерпимі болі, біла, як стіна, лихорадково почала підводиться з ліжка. Руки і ноги тремтіли у неї од слабости, проте вона уперто намагалася злізти з ліжка. Ступивши на долівку босими ногами, вона обіруч вхопила нарожденного, притисла до грудей, і повернулась, щоб іти з хати. Ноги не мали ще в собі де́ржави, зразу затремтіли, і вона поточилася.
Її з обох боків підхопили руки Аврумові і його матері; її повели з хати в маленькі сінці, де під драбиною була помітна стара ляда. Ляда в чулан одчинилася, і звідти тхнуло тяжким, кислим духом. Один по одному вся сумна процесія сховалася в темряві. І було чути, як у глухій глибині чулану всіми фибрами своєї вільної душі протестував новоприбувший гість:
„Куди я попав? Що за країна, що за ди-
