На городі качята
Роди, боже, дівчата.
А хлопців не роди,
Бо то сами іроди.
За гомоном та стукотнявою — нічого не чути; за курявою — нічого не видно. В кутку коло груби — низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав — холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні — очи. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик, років десяти. Тихо. Пирскнув один од сміху, другий — і цілий вибух реготу… Трохи згодом другий, ще дужчий.
Підходять до гурту инші.
— Що таке?
— Ось коли-б ви почули, що оцей хлопець казав.
Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
— Та що-ж це за хлопець?
— А й справді: у нас такого немає.
Слово, друге — на допит хлопця:
— Ти наш, чи не наш?
— Ні, я чужий.
— А чого-ж ти прийшов сюди?
— А я до вас гулять прийшов.
— Може тут є в тебе товариш, або брат?
— Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
— А ти-ж не „голодаюший“ часом?
Хлопець швидко й злякано:
