— Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо — на Глибокій.
Не ймуть віри.
— А чого-ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
— Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна — все мама поховала.
— А як тебе звуть?
— Мишка.
Привітніше:
— Ну, то що ти, Мишко, казав тут, — розкажи й ми послухаємо.
Мишко заспокоївся, підтіг штани, очи засяли, — аж луна скрізь залящала:
Ой Морозе-Морозенку,
Ти славний козаче…
З усіх кутків так і гунули всі до гурту:
— …І де ти, Мишко, так навчився? чистий актьор!
— А ну, ще!
Мишка знову: гребінець із кешені, та як утне на йому губами: так і пориває до танку, і очи в усіх засяяли; плечима прихитують, та тільки зирк-зирк один на одного — шукають, хто-б почав.
— Ну й Мишко!
Мишка тягне книжку із столу.
— Ти й читать умієш?
Мишко розгорнув книжку, та як діякон у церкві:
