аж серце б'ється, і боїться тільки, щоб як-небудь не острамиться перед товаришами.
— А що, як та Оксана та виявиться поганою?.. Може я вчора не розглядів її добре? — миготить у його думка.
Влітає в кімнату. Замаяли зразу перед очима кольорові стрічки, червоні чоботи, румяні з морозу дівочі лиця. Розсипались дівчата по всьому класові поміж семинарами, пораються коло семинарських шахвочок, шарпають книжками, визираються в маленькі люстеречка.
Похмура казарма — клас, незграбні столи й ослони в йому немов оджили, повеселіли.
Серед гамору Щура помітили не зразу, а як помітили — увесь гомін у мить підскочив на цілу октаву вгору.
Оточили, сіпали за поли, кудись тягли, на когось показували руками. Не зчувся, як і став щільно проти тієї дівчини, що вчора придивлявся до неї на мості.
Оксана стояла засоромлена й одхиляла голову до стіни.
Ох і прибралась же дівчина, виряжаючись до паничів: як стеблиночку, тонку та високу, обгорнуло сиве та шнурком мережане сукно стрункий її станок; горять, як жар червоні чоботки козлові, міняються, сяють дукачі та дороге намисто на шиї, з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха — краща од шовку, темніша од ночи — дівоча коса; а що вже теє личко, то хто його знає, які й малярі його малювали! Брови вишнурували, очи скарували, а на тому личкові білому-білованому та як калина достигає.
