Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Повна збірка творів. Том 2 (1927).pdf/39

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Подивився на неї Щур, і радісно засміявся.

— Вона!

Громом озвалась з радощів семинарська орда.

І сидить Щур рядочком із дівчиною на семинарському столі, як на посаді. Кують дівчата колядки, величають їх. Оксану зорею взивають.

Ой красна, красна в лузі калина
А ще красніша дівка Оксана.
В сінечки ввійшла, як зоря зійшла…

Чудно якось Щурові, немов би його вінчають оце із чужою дитиною.

А під рукою щось ворушиться, озивається стиха, нагадує, що воно ж не дерево, не стовбур, а той стан дівочий, що годиться його пригортати.

І видно із столу Щурові: не марнує часу й инша бурса — радіють, гомонять, як горобці щебечуть коло дівчат.

Всі пічкурі, що вже мохом поросли од зубрячки, підбадьорились, підсунули вище очкурі.

І видно, як філософ і ворог жіночого роду Зоренко поважно, як учений професор, розглядає перстні в кругловидої дівчини на руці.

Навіть божественний та богомільний Савка — і той підсипає якійсь чепурушці та реготушці зовсім не божественні речи десь у куточку.

Гуде бурса, як рій…

І відразу тоненько-тоненько заговорила у чиїхось руках скрипочка, як засміялась; крикнула, як на морі утка, мідна труба; загула, як пчілка, якась дудка; ревнув бас. Усе кагалом загуло, заревло.