Далі — бринь-бринь!.. усе сплелося в обіймах, легенько, в один лад — і вихрем полинув задирливий козачок.
Сплелося коло, закрутились по просторій кімнаті.
— Щур! Оксано! В середину! — гукають із гурту.
Щур — опукою з столу, боки — в руки — та й накивує вже на Оксану. Танцювати йому за-играшки. Оксана соромиться, не хоче: силою випихають у середину.
Стоїть вона, рукою затулилась, схилила голову, мов її скривдили. Здається, заплаче зараз та й піде до дверей.
А скрипочка вихиляється, до живого доймає.
І диво зчинилось: не одтуляючи руки од лиця, несподівано, боязко дримбкнула вона червоним чобітком і попливла — тихо, як по воді.
Визирнуло лице з-під рукава, як у віконце сонце, торкнула бровою — й кругом зашуміла буря. А дівчина, — мов нікого не бачить і не чує; тихо, поважно виводить кінці в танкові, мов шиє шовком та мережить коханкові сорочку. Мережить, головою прихитує, мов чарівні речі примовляє і сама собі радіє, що робота не йде марно.
Вихиляється перед нею Щур, залицяється.
Волочаться калоші на ногах — плутають. Махнув ногою, далі другою — й полетіли, куди втрапили. Літає, як метіль коло квітки. І в жижку креше, і в долоні плеще, й зазирає, й присідає, ляскає босими ногами об мостину, аж ходить луна.
Кружиться, шумить, живе кругом їх коло.
