збагнуть, та знавши бурсу краще кождого вихователя, шукати розгадки він інтуїтивно прибіг сюди.
Всі ці несподівані гості вирядились коло порогу в шнур.
Каменотеси гнулися, як тяжко покривджені, і перебільшено кривили плаксиві обличчя.
— Всі мої вихованці перед вами, — суворо звернувся до їх директор, — прошу вас, панове, показати на тих, що чинили вчора розбій.
Каменотеси мовчали.
— Не бійтеся нічого, — говоріть правду, і я вас завіряю, що всіх тих пробійголов без усякого жалю я викину геть із мого виноградника.
Голос директора гримів поміж мовчазними стінами, як кара.
Директор завжди пишався своїм виноградником, що в йому був збіраний з України найкраший цвіт народних шкіл, і тепер був глибоко вражений і схвильований. Можна було сподіватися, шо слова свого він додержить.
Жарт кінчався сумно.
Каменотеси перезирнулись і почали стиха поміж себе радитись.
Чи суворий вигляд директора, що його ця подія стурбувала глибше, ніж вони сподівалися, а чи вигляд самих бурсаків, що тепер стояли такі слухняні й покірні — щось уплинуло на каменотесів, і вони зразу одмякли.
— Пане директоре! — виступив один із їхнього гурту наперед, — що ваші студенти розпустувалися дуже — це правда, тільки того, щоб вони були розбійники — ми не кажемо. І ми
