прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися, — ми на те не согласні.
— Не согласні! Не бажаємо! — загули всі инші в один голос.
Директор помовчав.
— Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте! — звернусь він далі до вихованців.
Всі мовчали.
— Признавайтеся, бо гірше буде.
— Всі! — промовив із гурту один голос.
— Як — усі до одного? — не пойняв віри директор, позирнувши на краших учнів.
— Всі!!! — рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.
Потупив старий сиву голову, загадався.
Далі зітхнув, вийшов на середину…
Стоять рядочками семинари, пустили очи по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очи, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск а голос оддається щиро та тепло.
і одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.
А серед класа безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші… І боязько одводять од їх семинари очи, щоб не вийшло гріха.
Виговорився директор, і одлягло йому од серця.
