— Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? — Кого це обворожила так та сама Оксана? — смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.
Бурсаки повеселіли.
— Ви, Байда? — Ви, Палієнко? — Ви Заверталюк? Верховод? Чилий? — Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
— Ні, — коротко одповідали стиха.
— Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було — за шафу сховався.
Зрештою — знайшли.
— Ну хто ж там такий — виходьте! — Гукав директор: сором ховатися — умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
— Допоможіть слабодухому! — промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очи директорові.
— Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, сціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очи сльози, як роса, проте всіма силами крепились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів — стоїть як ягня.
