Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.
Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим, блиском, і змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:
— І ти, Брут?..
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем'яхами сипнув на їх.
А директор закашлявся, і крізь частий кашель сміявся тихим, старечим, добрим сміхом.
— Чим-же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою? — спитав Щура уже веселий директор.
Щур мовчав.
— Чи може, як у тій пісні співають —
…Усі її чари —
Оченята карі!
сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово „оченята“ — аж у грудях од їх затремтіло.
— Оксана теж тут, — боязко обізвався хтось із гурту.
Директор почув, кинувся:
— Як, і вона тут — а де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..
Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.
