Сплівшись в обійми, падають вони горілиць у сніг і накриваються санчятами. Писк, регіт — навіть не можуть з місця підвестися, а перед очима небо, всіяне зірками, прозора темрява, дерева в густому вохкому інею, немов у цвіту, і в голові Грицьковій десь далеко миготить думка: може це сон?…
Хтось покликав Галю до хати. Шкода було розходитися. Спустилися напослідок іще раз, потім Галя стала збиратися йти.
На прощання Галя боязно подала Грицькові руку. Грицько з принципу не давав „бабам“ у класі руки, — тепер, немов соромлячись чогось, стиснув помалу холодні Галині пальчики.
— Ви б коли-небудь зайшли до нас, ви ж недалеко тут живете? — лукаво закидає Галя, — заходьте; у нас иноді буває Павлушка, Андрій…
Грицько пообіщав. Попрощавшись Галя з подругою взялися за віжки од санчят і понеслись до двору, аж зашуміли. Грицько остався сам і дивився їм у слід.
— Чи не думаєш ти, дівчино, спутать козака? — думає він, осміхаючись, тільки ні: я тобі не Андрій. — На душі було у його гарно, немов грали музики, а в голові стояв туман.
— Ну що ж — і зайду! — подумав він.
— Тільки не думайте, що я зміняю на неї товариство, — подумав він, звертаючись до Якова, Макара, Піхтіра й усього товариства, яке стало чогось пригадуватися йому із строгими докірливими лицями, — я тільки так зайду, посидіть трохи, побачити, як вона живе.
Пішов далі, хотів думати про Андрія, про вірші — здалося нудно. З голови ніяк не вихо-
67
