якась тінь. Грицько насторожився, став придивлятися — здається, біжить собака.
— Тю! — на ввесь став гукнув Грицько; луна зразу, облетівши став, тупо вдарилась у берегові лози. Собака мовчки бігла своєю дорогою. Грицько присів, знайшов крижину й кинувся зразу на вперейми собаці: пошпурив крижину і влучив. Собака тихо й коротко виснула, звернула в бік і подалась швидче. Вдовольнивши себе, Грицько пішов своєю дорогою. Збив шапку на потилицю, заклав за свитку руки, дивиться в небо.
— Ну, так над чим пак я спинився, — думав він, — ага: Піхтіра не треба. Ну, що ж його робити, може того… — Грицько поправив на голові драну шапку й осміхнувся, — може поцілуватися, бо коли любляться, так треба цілуватись… ні, стидно. — Чогось позіхнулося.
— Полинули ми, та й полинули, та й полинули… — думає він і почуває, що під грудьми починає його щось ссати, — і от захотілося нам… їсти. — Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти. До Галі йому не хотілося, бо, правду кажучи, трохи було боязко, щоб пановиті батьки її не вирядили його, до себе ж у хату закликати Галю якось не зручно було, бо вечеря чекала їх не смачна. Зітхнувши, спинився на тому, що треба розлетітися їм по домівках. Звернув на шлях до батьківської будки; очи помалу склеплялися, чоботи на ногах немов поважчали, по всьому тілу розпливалася втома. Туман виходив з голови. В небі миготіли зорі, мов потухали…
70
