з хлопців тихо говорять між собою: „як він любив покійного Грицька, як любив, — дивіться, як він одмінився, засумував“.
У Піхтіра починає шпигати в носі, а на очи спливають сльози, і починає він грюкати в лисицю так люто, що брязчять шибки й посуд на миснику.
Під дверима регіт, галас, і в хату разом з холодом суне ватага хлопців. Хукають в руки, роздягаються.
— Хлопці, — гляньте, як Піхтір історію вчить! — почув Піхтір над собою насмішкуватий голос оплаканого ним Грицька. Піхтір удає, що спить.
— Вставай, окаянне Піхтірище! — гупнув його межи плечи Макар.
Піхтір кинувся й став протирати очи.
— Ху, чорти! так гарно задрімав був, а вони розбудили, — брехав він, потягаючись.
— То оце так ти учиш історію? — обурився на його Макар, — бач як начитався, аж очи обараніли!.. Я-ж тобі, припутенське опудало… Хлопці! — скомандував він, — загнемо йому „карпа“! — Обліпили, галасуючи, хлопці Піхтіра на ліжкові, загнули йому ноги за шию, почали ляскати долонею.
Піхтір вже не боронився, тільки стогнав…
Хтось запалив світло. Душ з п'ять хлопців мостилося коло столу з книжками. Ліниво, як віл, посунув до книжки й Піхтір. Лямпу поставили серед столу, розклали книжки, зшитки, через який час у хаті стало тихо. Шаруділи тільки оливці та пера, та лупотіли папери…
Змалювавши кілька листків паперу, Піхтір тихенько зайшов до Макара.
4. С. Васильченко. Твори II.
73
